Сьогодні кожен бажаючий, який обирає відпочинок у Карпатах у період від середини травня до початку листопада, може – при бажанні – познайомитися з вівчарями. Вони й досі, як і в давнину, випасають на полонинах «кудлате золото Карпат» – овець. А при нагоді й частують гостей справжньою гуцульською бриндзею, вурдою і навіть баношем.
Близниця, Боржава, Жандарм, Лечин, Ворожеска, Стайки, Веснарка… Гуцульські, закарпатські, буковинські гори-полонини уже зустріли своїх постійних мешканців – овець на чолі з чабанами.
Вшанування чабанів
Проводи вівчарів на полонину відбуваються урочисто й радісно. Цьому навіть присвячений цілі фестивалі: «Проводи отар на полонини», що відбувається у закарпатському селі Міжгір’я на Синевирському перевалі, а також «Полонинське літо» – подія на Верховині в урочищі Запідок та «Полонинська ватра» на Буковині.
А довгоочікуване повернення чабанів вінчає, наприклад, смачний фестиваль «Гуцульська бриндзя» у Рахові. Хоча, можемо здогадуватися, що в кожному селі чи то містечку, звідки вирушають чабани з отарами, є свої звичаї та традиції їхніх проводів, очікування й повернення.
Ці фестивалі – не тільки радість для туристів, але й щирий знак пошани для вівчарів. Адже це один із найбільш давніх видів діяльності в Українських Карпатах, котрий і зараз потребує підтримки та уваги. На чабана не навчають в жодному університеті, знання передаються лише від покоління до покоління.
Секрети випасу овець
Кожен чабан має свої власні таємниці та методики «літування» – успішного вівчарства високо в горах. Під час «чабанського літа» (від травня до вересня) на полонині завжди присутні не лише досвідчені вівчарі, але й юні помічники – хлопці-підлітки. Їх також притягує життя на фоні величі гір – й подалі від галасливих населених пунктів. Відомі нам трембіти – це не просто музичні інструменти, але колись і єдиний спосіб зв’язку чабана з селом.
Від травня чабани з отарами поступово підіймаються в гори, адже на рівнині корму не вистачає. Переважно два місяці (липень і серпень) вівчарі знаходяться високо в горах, а вже потім сходять над село. Традиційно випасають овець аж «до Митря» – тобто до 8 листопада.
Кожен чабан знає кожну вівцю (а також козу, якщо вони є) на ім’я. Відрізняє за малюнком вовни, іншим «особливим прикметам». Як правило, група вівчарів (4-6 осіб із помічниками) випасає кількасот овець, котрих їм довіряють господарі. З кожного двору в середньому виводять 3-5 овечок, аби потім «у фіналі» отримати 55-60 кг сиру, зробленого прямо в горах.
Самі чабани кажуть, що хоч ця праця й важка, але вона «до душі» – і десь інде вони себе й не уявляють. Зрештою, випасати овець, але не любити їх та цієї справи, майже не можливо. Інший бік питання – навики виживання в горах, школа справжньої чоловічої дружби й співпраці, звичка до спокійної й виваженої роботи. Всього того, чого так бракує сучасним містам…
У пошуках «золота Карпат»
«Молоко цінне овече, але то великий труд коло того…», кажуть самі чабани, розмовляючи з гостями й журналістами. Це цілий окремий «факультет» гірської школи – доїння овець, виготовлення овечого сиру (бринзи), другого сиру (вурди). Бринзу (або бриндзю) не дарма називають білим карпатським золотом. Вона годує місцевих мешканців та є одним із основних продуктів карпатського вівчарства.
Тому про героїв-вівчарів знімають фільми («Іванки», наприклад, наробив доброго галасу в світі кіномистецтва), складають пісні й вірші, ставлять чабанам пам’ятники. Один такий величаво стоїть у закарпатському селі Колочава – а до нього пригортається маленька скульптурна овечка. Цей пам’ятник нагадує, що колочавські вівці ще в 30-ті рокі ХХ ст. були визнані найкращими на теренах тодішньої Чехословаччини.
Окремої теми заслуговує музей вівчарства в Космачі на Косівщині (Івано-Франківська обл.). Це перший в Україні подібний музей, званий теж «Космацька писанка». Він був відкритий під час традиційного місцевого свята «Відгомін космацьких полонин» у травні 2013 року. Полонинський побут, а пристосування для випасання овець, і, звісно, вівці, барани та ягнятка – все це чекає на вас у Космачі. Тут можна дізнатися й про старовинний гуцульський метод лікування – овітерапія. Оздоровлення продуктами вівчарства віддавна було тут порятунком у всіх ситуаціях! Адже не дарма гуцули відомі своїм міцним здоров’ям і силою. А від неї можемо зачерпнути і ми.